«Ива склонилась и спит,
И кажется мне, соловей на ветке
Этоеё душа»
Мацуо Басе
Ох і нерозумні ж! Що за звичка згубна – щастя десь собі шукати? Думала порошина всередині торнадо… Віднесло її за вітром в рай.
***
Пташка сіла на паркан , що був розмальований чорним. Вернутись до верби – то як жити в безкінечній ретроспективі. Стагнація, панове. А пташина та літати вміла високо, розмах крил своїх ні в якому разі недооцінювати не могла. Ні, вона не вміла недооцінювати. А пасувало б.
Той паркан, що став першою опорною точкою для її ще таких ніжних, проте дуже чіпких лапок, після багатоденного польоту, став витвором мистецтва досить недавно і фарба, що нею було виконане геніальне мальовидло, висохти не встигла. Тонкий нюх Фінні ( як власне й пойменовано було нашу пташку) вловлював слабкі нотки оцту, тютюнового диму й лаванди від ще не застиглих у вічності клаптях чорної фарби.Цей аромат на лічені секунди викликав у його бентежній уяві яскраві картини утопії. Але не пташиної, людської. Стрепенувшись від незрозумілого жалю до тих людей, він прогнав ці марення зі своєї збитої з пантелику свідомості. То був початок, думалось йому. «Це початок нового Фінні!»Його крила збуджено здригнулись як від ранкового моросся й пташка здійнялась в повітря. Подавшись прямо углиб глобалізаційного процесу. По-простяцьки так. Навпростець.
Вітер у цих краях був надивовижу сильним та багатовекторним, на відміну від просторів навколо його верби. Таки істотно дужче дме вітер тут. «Хай прохолодно, зате менше сил на політ витрачатиметься!» думав Фінні, неабияк втішений цим своїм домислом, як ніби то доказ його перманентної практичності. Щоразу підхоплювало його й збивало зі шляху те дуновіння, але втішення від цього не зникало.
Подолавши шматок своєї дороги, Фінні зауважив, що повітря ніби потрохузагустіває, чим далі углиб. Воно було густе концентрацією неабиякої впевненості. Навіть пахло дьогтем. І він зрозумів, що нарешті побачить їх. Людей. Чиєю цивілізованістю та унікальністю захопився ще пташам. Горда постава, насичена лексика, амбіції, безмежні можливості, воля. Вони ж вільні у всьому, насамперед, вільні обирати себе, творити себе, цим самим викликаючи пошану й захоплення. Цього разу ними захопилася проста пташка, обмежена, провінційна, що окрім стовбурів, їжаків та листя не бачила нічого за життя (життя середньостатистичного пташеняти, мушу вам повідомити, доволі одноманітне).
Побачивши величний білий фонтан посеред центральної площі людського мегаполіса, Фінні обрав його своєю посадочною смугою і м’яко приземлився на побілений бортик. У нього одразу з’явилося відчуття ,ніби його засмоктує в якийсь божевільний вир, маленькі крила так притисло до тіла, що ніби приклеїло. Та, оговтавшись, він почав пильно спостерігати за поведінкою своїх кумирів. Зрозуміло ж для чого.
Перше, що пташеня спантеличило, це те, що люди чомусь ходять по асфальту. При чому так твердо та впевнено, ніби ніколи й не користувалися своїми крилами, які виглядали досить атрофованими. В деяких їх і зовсім не було. Схоже ампутували. «Модно, певно!». І після такої прогресивної думки, наш Фінні дещо незграбно зіскочив із фонтанового бортика і спробував, знову ж таки незграбно, покрокувати своїми непристосованими до піших прогулянок лапками. Спершу це виглядало кумедно, але, трохи повправлявшись, призвичаївся. Навіть сподобалось з часом, увійшло в звичку.
Тепер і у Фінні була схожа до людської горда постава, він був щасливий із цього безмежно. Частенько зупинявся біля якоїсь дзеркально-скляної вітрини і вдоволено розглядав свою нову поставу. Перехожі, що спостерігали за цим замилуванням пташки, часто пересміювались між собою та іронічно кепкували з такої «недолюдини», та захопленому пташеняті було того не второпати, він і знати-не знав, що то таке «іронія». Зрештою, подібне явище було визначено як ще один доказлюдської геніальності, що її повторити вже точно йому не вдасться. Також, часом людські особини, що траплялись пташці, якось вороже й презирливо ставились до його пір’я на голові, казали, що то не пасує справжній людині. Такі «поради» по людинізаціїФінні сприймав надміру серйозно й у першій-ліпшій перукарні відстриг свою «шевелюру» ледь не під корінь. Новий образ, в міру його людськості, дуже сподобався . Проте, постійні насміхи не зменшувались, все ж пташка – вона пташка, а не людина. Така поведінка по відношенню до нього почала обурювати та ображати, та надія все ж жевріла в його тріпотливому пташачому серці.
З часом у Фінні схрип його дзвінкий голосок, що , бувало, розливався ріками у небо. Та й те його не вразило, в людей голос грубий, небагатонотний, то й йому ні для чого мати такий дитячий, смішний голосочок, який був. Може, хоч подорослішає нарешті. Це, кажуть люди, перший крок до повноцінності.
Зате у пташки ще очі залишились. Він давно вже помітив, що в його кумирів якісь специфічні очі, несправжні якісь чи що. Часом здавалось, що їх у деяких зовсім немає! Отак, задумавшись, брів своїм ходом по центральній вулиці Фінні, помічаючи все нові й нові одноманітні біл-борди. На них була реклама провідних виробників прогресивного погляду. При чому то аж ніяк не вдала метафора, слогани звучали приблизно так само : «Твій найкращий погляд лиш у нас!». Зображені на них були …очі, скляні, з райдужками переважно кольору… Закинувши голову уверх, мізкувала пташка, якого ж то кольору ті бутафорні очі. Захопився Фінні ідентифікацією відтінку і тому абсолютно не дивився собі під ноги . Не дивно, що отак задерши догори голівку, він спіткнувся та ще й людину зачепив! Ото сором, і жертва і винуватець розстелились на вранішньому вогкому бордюрі, спантеличені обидва: чоловік, бо щось йому випало при падінні, та пташка, бо побачила поперед себе скляне око, що повільно котилось до неї. І, зустрівшись із тим оком віч-на-віч, нарешті зрозумів Фінні, що ж то за колір такий! То був сіровато-коричнуватий, порожній колір провалля. Його ледь не знудило від побаченого! Чоловік, у якого випало те око, почав себе дуже експресивно та агресивно поводити. Тепер у нього одне скляне залишилось, а на місці того, що викотилось, було, ну, принаймні схоже на те, його колишнє власне, що загнивало вже, під тиском нового й модного.
Фінні злякався. Йому було бридко і боляче, і лячно водночас. У них гниють власні очі, під штучною однаковою профанацією очей! Він панікував. Йому конче забаглося полетіти звідси, із цього нудно-однакового, штучного світу до своєї рідної верби , знову відчути солодкий, вільний смак неба! Та крила його вже не слухались так, як раніше. І, трохи набравши висоти, Фінні знесло багатовекторним дуновінням загуслого повітря у якесь вікно.
Він оговтався, з болем в голові та почуттям відрази. Він оговтався і зрозумів, що у пастці. Біля нього сиділа нежива синя пластикова синичка і їх двох оточувала залізна клітка. І, відчуваючи байдужу безнадію, і відчуваючи синичку, як мовчазний символ пластикового світу, Фінні в думках собі згадав: «У прагненні до ідеального не забувайте жити.». І запросив ту синю пластикову синицю на танець.
