Я знала тебе все життя.
Хто ти, Незнайомцю?
Крок.
Різкий вітер. Пахне посіченим гіллям, як волоссям маминим. Осінь.
Ще Крок.
Хтось попереду дістає щиру посмішку з червоної кишені куртки І одягає її на своє бліде обличчя. І те Бліде, аристократичне, фальшиво усміхнене обличчя кидає в мене своїми гордосумними смарагдами. Прямо в ціль. Вони розбиваються об мої замотані шовком очі І осідають блискучим попелом на нервові закінчення.
«Хто ти?» Намагаюсь не думати надто голосно, щоб не злякати його.. Тебе, гордий Незнайомцю.
Крок.
Відстань між моїми підборами і твоїми кедами з кожним подихом згасає. З кожним твоїм обережним подихом, як ніби ти не хочеш зруйнувати якусь, лише тобі відому гармонію. Які у тебе страхи? Ти боїшся темряви? Ні. Ти цінуєш її, як чистоту. З цією чистотою зблідло твоє обличчя.
Крок.
Твої м»які кістляві руки похитуються, розрізуючи клапті вечору. Рухаються ритмічно, вальсують. Так. Ти любиш танцювати.
В твоїх кулаках зім»яті думки. Ти боїшся їх забути, втратити, як пам»ять, випадково впустити по дорозі , щоб хтось їх знайшов. Ти завжди ходиш з козиря, ідеш ва-банк, говориш геніальні нісенітниці і дивно регочеш сам із себе.
Твоя експресія кипить витонченою іронією із стриманою подачею, а серце в тебе – спокій динаміту.
Ти справжній. Не підробка, не бутафорія, у тебе не вийшов ще термін придатності і ти ще можеш бути щасливим. Ти заслуговуєш бути щасливим, але все ще шукаєш точне визначення цього слова. А тому і плачеш теж по-справжньому, наче сніг на сонці.
За секунду промайнуло перед очима життя. Все схоже на банальний опис моменту смерті… І ось ми зустрілись плечима. Я здогадувалась, що твоя сорочка пахне сандалом і відчаєм, а хаотично розтріпане волосся б»є струмом. У той момент я собі подумала:
«Наші діти були б художниками..» і ти зник десь у тіні будинку, позаду мене.
Так. Я люблю тебе.
Але, хто ж ти, Незнайомцю?…
Оставить комментарий