…Світилися струмом

Натягнуті струни

Натягнуті нерви

Що з,єднують нас

А ми жовті квіти

Вмираючі діти

Забуті шедеври

Цвітем один раз…

 

 

Давно не було чути про епохи

Чи то попільничка віків така переповнена?…

 

Ми солодко мліли від знемоги

Ми тішились страхом

Чи то його відсутністю…

Ми рвали ромашки

Гадали

І падали в прірву.

І хто б як не називав це

Польотом чи падінням

Чи то соромом..

Нам це подобалось.

 

Ми самостверджувались

Глухим вистрілом

У власну скроню

І жили

Продовжували дихати порожнечею

З тим свинцем

Що так і залишився

Під шкірою, між сивими звивинами

Отруюючи пам,ять

І тішились з того.

І були горді тим,

Що зірвали квітку,

Покохали прірву,

Пишались божевіллям.

 

Ми чинили опір

Будь-яким, найсуворішим,

Найзапеклішим

величезним хвилям

Маленькі незламні струмочки

Заціпеніло-живі

Підземні течії,

Що уявляли себе територіальними водами.

 

Ми виросли в цьому саду,

Який був прямісінько під

Озоновою діркою

І думали, що в нас

Найяскравіше сонце

І найпрозоріші тумани

Як виправдана брехня…

 

Ми були сплутані павутинням

І уявляли себе благородними скрипками

На струнах яких

Золотом

Відбивалося до сірих крон

Заасфальтованих дерев

Наше

Таке кришталеве

Таке титанічно-прозоре

Таке сливово-рясне

Бажання жити…

 

Але тут вже давно

Не було чути про епохи

І повітря наскрізь

Продимлене, отруєне

Безнадією

В цьому саду

Листя зеленіє втратами

В широкоплечому саду

Для помираючих дітей…

Для нас…

Котрі бажали неба…Scythelence – I Know the Words You’ll Say to Me